Відчуття емоції іншого як своєї.
Основна умова соціального виживання.
На краю водяного плеса, де рослини шепочуться з тінями, жило створіння, що мало очі, як спокійні озера, але ніколи не дивилось у себе. Воно мало слух, що вловлював шелест думок інших, але не чуло себе. Бо в нього не було дзеркала.
Одного дня з неба впав уламок блискавки — гладкий, як вода, і твердий, як камінь. Створіння нахилилось до нього й побачило відбиток. Спочатку злякалося: очі у відображенні світилися сумом, якого воно не відчувало. Але в ту мить щось усередині здригнулось.
Воно подивилось довше — і зрозуміло, що цей сум не був чужим. Це була його ж біль, відображена, розпізнана. Біль, про яку воно не знало, аж поки не побачило її в іншому.
Відтоді воно шукало дзеркала — не з каменю, а в очах, в рухах, у нерозказаних історіях тих, хто поряд. І щоразу, коли бачило щось знайоме в чужому погляді, воно відчувало — це теж воно.
Так створіння навчилося емпатії. Не як навику. А як способу впізнати себе в іншому, й іншого — в собі. Бо справжній зв’язок народжується тоді, коли ти бачиш у чужому погляді — свій.
