Межа, за яку не можна — фізична, емоційна, соціальна.
Стикаючись з нею, тіло навчається межі «Я».
Одного разу в глибокому лісі, між скелями й корінням, народився птах з великими крилами — надто великими для його печери. Він ріс, чуючи в собі силу польоту, але кожен розмах зустрічався з кам’яною стелею.
Він бився, кричав, обурювався, шукав шлях — і не знаходив. Інші створіння співчували, але не могли допомогти. Вони казали: “Це твоя доля. Мабуть, ти мав народитися іншим.”
Та птах не погоджувався. І тоді він перестав розмахувати крилами — почав слухати простір. Вивчати, як лунає його подих. Як змінюється тінь. Як м’язи рухаються не тільки для злету, а й для рівноваги.
Минали дні, і він навчився згортати крила так, щоб проходити крізь найвужчі щілини. Навчився летіти не в повітрі — а думкою. Не висотою — а точністю. І що дивніше: його крила почали світитися в темряві, неначе саме обмеження перетворилося на джерело нового світла.
Коли ж він, нарешті, вийшов з печери — він не злетів. Він пішов. І кожен крок був польотом — бо він більше не шукав простору, а ніс його у собі.