Біоритм, який з’єднує живе з планетою: сон, серцебиття, дихання.
Порушення цього ритму викликає екзистенційну тривогу.
Було одне створіння, що жило в світі, де все звучало: дерева шелестіли пульсом вітру, птахи співали маршрути в небі, ріки розмовляли з камінням. Створіння слухало все, прагнучи зрозуміти, як жити правильно. Воно намагалося йти за ритмом дощу, дихати в такт зі зграями, співати, як луна в печері.
Але чим більше воно намагалося налаштуватися на зовнішнє, тим глибше губило себе.
Одного разу, втомлене і збайдужіле, створіння впало на землю і просто лежало. Воно більше не слухало нічого зовні. І тоді — вперше — почуло всередині себе легкий, тихий стукіт. Якби не тиша, воно б його не помітило. Але цей стукіт був постійний. Ритм, який не змінювався з дощем, не підлаштовувався під вітер. Свій.
Створіння почало жити, відчуваючи цей ритм: рухаючись, коли той кликав, зупиняючись, коли він затихав. І виявило, що світ навколо — не суперечить цьому ритму. Він відповідає на нього.
З того часу створіння більше не шукало напрямку в шумі зовнішнього. Воно йшло, несучи в собі внутрішній метроном, який завжди знав — коли.