Той, хто йде, навіть не знаючи навіщо — бо рух дає смисл.
Колись давно, у країні, де небо завжди було трохи сірішим за спогади, жив чоловік. Він мав дім, мав ім’я, мав навіть улюблену чашку — але всередині щось лишалося голодним. Не стільки боліло, скільки шепотіло: “Йди”.
Він питав у мудрих, у старих, у книжок — куди? Але відповідей не було. Тоді він просто встав і пішов. Не від чогось — а до чогось. Хоч не знав — до чого саме.
На першому пагорбі він зустрів жінку, що сіяла зерно.
— Ти шукаєш хліб? — спитала вона.
— Ні. Але дякую.
— Тоді ти голодний чимось іншим, — сказала вона, не озираючись.
У лісі він зустрів того, хто вже збудував собі дім.
— Ти шукаєш затишку?
— Ні. Але ти добре його тримаєш.
— Тоді, може, ти шукаєш себе?
Він ішов далі. І далі. Його ноги стали знати шлях раніше за думки.
І якось вночі, в місці без імені, між мовчазними деревами, він сів і сказав:
— Я шукаю не щось. Я шукаю той стан, коли шукаєш.
І тоді дерева зашелестіли як дихання, земля м’яко підняла його, небо заспокоїлось у ньому. І в тій миті він не знайшов — але став тим, хто шукає. Без смутку, без цілі, але з присутністю, глибшою за всі відповіді.