Оповідання з циклу “Проєкт 20”
1. Станція без назви
Він прийшов на вокзал без особливої мети.
Просто захотілося поїхати.
Електропотяг стояв тихо, мов чекав саме його.
Вікна — тьмяні. Люди — мовчазні.
Маршрут не світився.
На табло — лише м’яке світло:
“Туди, де треба”.
2. Усередині
Він сів. Навпроти — жінка з волоссям, як срібло.
Потім — чоловік у плащі, хлопець із гітарою, дівчина з червоною сумкою.
У вагоні було тихо.
Але кожен, хто входив — неначе залишав щось за дверима:
свій біль, втому, зморшки.
3. Перша зупинка
На першій станції вийшла літня жінка.
Повернулася — молодою.
Вона озирнулася, наче щось згадала. І пішла.
— Ви це бачили? — прошепотів хтось.
— Так, але хіба ми не знали, що так буде? — відповів інший.
4. Рух
Потяг ішов м’яко, плавно.
Кожна станція — мов сон, мов відлуння пам’яті.
Вікна змінювались:
то сосновий ліс,
то двір із дитинства,
то берег, якого ніколи не існувало — але хотілося, щоб був.
5. Молодість у дзеркалі
Він дивився у скло вагона й бачив, як лінії обличчя стають м’якішими.
Очі — глибшими,
хребет — прямішим.
Зі шкіри сходив невидимий пил років.
6. Його станція
— Наступна — твоя, — сказала жінка з срібним волоссям,
хоч він нічого не питав.
Він вийшов.
Повітря пахло яблуками й свіжою фарбою.
Його ноги самі пішли знайомою стежкою.
І раптом він згадав:
він тут уже був — колись, до всього.
7. Потяг поїхав далі
Він озирнувся.
Потяг уже рушив. У вікні — інше обличчя, інший пасажир.
Теж чекає свого “туди, де треба”.
8. А місто…
…місто, в якому він опинився, не було на жодній мапі.
Та все в ньому було знайоме.
І тіло, і розум, і погляд — нарешті знову були одного віку.