Зупинився на ніч поблизу гори Богит. Безлюдно. Восени тут порожньо.
Палатку поставив між двома валунами, схожими на обпливлі черепахи. Навігатор показував, що я майже на осі старого святилища. Там далі, в лісі, залишки валів, виритих, мабуть, ще до нашої ери. Але мені вистачило вигляду на гору. Камінь, мох, тиша.
Після заходу стало холодно. Під гул сови я ліг спати.
Близько третьої ночі щось змінилось. Не звук, не світло — стан.
Наче навколо палатки обтягнулося тонке вологе тіло — якби роса була розумною. Тканина затихла. Повітря згусло. Я чув, як шурхоче трава, ніби її хтось пригладжує.
Снився пульс. Не мій — землі.
Прокинувся з першим світлом.
Спочатку подумав, що просто виспався. Але тіло відчувалося чужим — легшим, невідомим.
У дзеркалі компаса побачив лице — років на двадцять молодше.
Жодних шрамів, зморшок, навіть татуювання з руки зникло. Серце билося рівно. Наче йому щойно видали новий гарантійний термін.
Зібрав речі мовчки.
Йшов униз без думок, тільки постійно крутив у голові фразу з таблички, що бачив удень на стенді парку:
“Ці гори — рештки коралових рифів віком 20 мільйонів років.”
Здається, вони вміють зберігати форму. І ділитися.
