Я малюю тіні.
Щоранку.
На старій стіні біля ліжка — обводжу ті, що залишились від вечірнього світла.
Олівцем.
Ледь торкаючись.
Колись вони рухались. Здригались. Ламались.
Тепер — спокійні.
Я памʼятаю, звідки кожна.
Оця — хлопець, що вів за собою.
Ця — згорнута, наче тіло під дотиком вибуху.
Ота — просто темна. Без форми. Але я її знаю.
Іноді вночі прокидаюсь — тіні вже намальовані.
Я не памʼятаю, коли.
Думав, зітру. Не зміг.
Нові не зʼявляються. Старі — бліднуть.
У сусіда через стіну така сама пляма від лампи.
Він почав щось шкрябати нігтем. Сміється, коли виходимо на сходи.
На лавці біля підʼїзду стара баба більше не кричить про сирени. Просто гріє руки.
Стіни говорять менше. Тиша — не як порожнеча, а як вода.
Сьогодні замість тіней я обвів свою руку.
Вперше.
Кісточки — тонші. Пальці — рухливі.
Запʼястя — без тремтіння.
Я вдихнув — і не було гостро. Легко.
Ввечері світло падає інакше. Тіні розтягуються.
Вони не тікають — вони просто йдуть.
Я не проводжаю. Дивлюсь, як зникають у стіні.
Стіна тепла.