Клітинна сенесценція — це стійкий, переважно необоротний стан зупинки проліферації клітини, який виникає у відповідь на певні форми внутрішнього або зовнішнього стресу. Сенесцентна клітина не є просто «старою» або мертвою клітиною: вона залишається метаболічно активною, змінює експресію генів, метаболізм, морфологію та міжклітинну комунікацію. Однією з найхарактерніших властивостей частини сенесцентних клітин є SASP (senescence-associated secretory phenotype, сенесцентний секреторний фенотип) — комплекс цитокінів, хемокінів, факторів росту, протеаз, ліпідів та інших молекул, які клітина виділяє у позаклітинне середовище.

Клітинний кліренс — сукупність внутрішньоклітинних і міжклітинних процесів, за допомогою яких організм і його клітини розпізнають, видаляють, деградують, переробляють або утилізують пошкоджені, старі, непотрібні чи загиблі клітинні компоненти та самі клітини. Він є фундаментальною частиною клітинного гомеостазу, контролю якості, імунного захисту, регенерації та підтримання функції тканин. До клітинного кліренсу належать аутофагія, лізосомна деградація, убіквітин-протеасомна система, селективне видалення органел, ефероцитоз загиблих клітин та імунне видалення сенесцентних клітин.

Nutrient sensing (нутрієнтне, або поживне, сенсування) — це сукупність молекулярних механізмів, за допомогою яких клітини та організми визначають доступність поживних речовин, енергії та пов’язаних із ними метаболітів і перетворюють цю інформацію на сигнали, що регулюють метаболізм, ріст, поділ, диференціювання, аутофагію, стресову відповідь і виживання. Центральне місце в системі внутрішньоклітинного nutrient sensing посідають mTORC1, AMPK, інсулін/IGF-1, сиртуїни та пов’язані з ними метаболічні й транскрипційні мережі.

Епігенетичний стан — це сукупність молекулярних особливостей клітини, які визначають, які гени доступні для експресії, наскільки активно вони транскрибуються та як організована ДНК у хроматині, без зміни самої послідовності нуклеотидів ДНК. Він формується взаємодією метилювання ДНК, модифікацій гістонів, структури та просторової організації хроматину, некодуючих РНК і систем ремоделювання хроматину. Епігенетичний стан є динамічним: він змінюється під час розвитку, диференціювання, старіння та у відповідь на внутрішні й зовнішні сигнали. Водночас частина епігенетичної інформації може зберігатися під час клітинних поділів і забезпечувати своєрідну «пам’ять» клітини.

Репарація ДНК — це сукупність молекулярних механізмів, за допомогою яких клітини розпізнають пошкодження або помилки в молекулі ДНК, усувають їх, відновлюють правильну структуру генетичного матеріалу або, якщо безпосереднє відновлення неможливе, забезпечують проходження реплікації повз пошкоджену ділянку. Репарація є фундаментальною умовою генетичної стабільності: ДНК постійно пошкоджується внаслідок спонтанних хімічних реакцій, метаболічних процесів, помилок реплікації, ультрафіолетового та іонізуючого випромінювання, а також дії хімічних мутагенів. Клітини мають декілька взаємопов’язаних систем репарації, кожна з яких спеціалізується на певних типах пошкоджень. До основних належать базова ексцизійна репарація, нуклеотидна ексцизійна репарація, репарація невідповідностей, пряма репарація, гомологічна рекомбінація, негомологійне з’єднання кінців і спеціалізовані механізми усунення міжланцюгових зшивок.

Стабільність ДНК — це сукупність хімічних, фізичних, структурних і клітинних властивостей молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти, які забезпечують збереження її структури та генетичної інформації протягом часу. Вона визначається як стійкістю самої молекули до хімічного та фізичного руйнування, так і здатністю клітини виявляти, виправляти або обходити пошкодження ДНК. ДНК є надзвичайно ефективним природним носієм інформації: її хімічний каркас за фізіологічних умов відносно стабільний, однак навіть окремі пошкодження основ або цукрово-фосфатного ланцюга можуть мати значні біологічні наслідки.

Теломери — це кінцеві ділянки хромосом, що складаються з повторюваних некодуючих послідовностей ДНК та білків і виконують захисну функцію, запобігаючи втраті генетичної інформації під час поділу клітин. Вони відіграють ключову роль у клітинному старінні, стабільності геному та розвитку вікових захворювань, тому є одним із центральних об’єктів досліджень у біології старіння.

Мелатонін — це природний гормон, що виробляється шишкоподібною залозою головного мозку (епіфізом) і регулює цикли сну та неспання, біоритми організму та адаптацію до світлових змін. Крім нейрогормональної функції, мелатонін виступає потужним антиоксидантом і модулятором імунної системи. Його синтетичні форми застосовуються як лікарські засоби та харчові добавки для корекції порушень сну, адаптації до часових зон та підтримки загального здоров’я.

DHEA (дегідроепіандростерон) — це природний стероїдний гормон, який виробляється переважно в корі надниркових залоз і є попередником статевих гормонів, зокрема тестостерону та естрогенів. Він відіграє важливу роль у регуляції гормонального балансу, метаболізму, імунної функції та процесів старіння. Рівень DHEA в організмі поступово знижується з віком, що зробило його об’єктом численних досліджень у геронтології та ендокринології.