Оповідання з циклу “Проєкт 20”
1. Колись
Вона мала п’ять.
І кожного ранку бігла до каштана у дворі.
Торкалась шорсткої кори й шепотіла:
— Я знову тут. Ти не забув мене?
Дерево, звісно, мовчало.
Але саме мовчання було теплою відповіддю.
2. Потім
Вони переїхали.
Її вирвали з того двору, з того каштана, з тієї себе.
Вона подорослішала,
написала дисертацію,
змінила країни, мову, побут.
Але кожен раз, коли в очі дув вітер — вона згадувала кору.
І слова, яких не пам’ятала, але які досі жили в пальцях.
3. Повернення
Вона не планувала повертатися.
Але одного дня просто пішла без маршруту.
І ноги привели її на знайомий двір — старий, з облупленим фасадом,
але з каштаном, що стояв там, де завжди.
Він був більший.
І водночас — зовсім такий самий.
4. Торкання
Вона торкнулась кори.
Заплющила очі.
І — раптом — відчула, що час не пішов далі, поки вона не попрощалась.
— Ти повернулась, — прозвучало в ній.
Не вухами. Десь… внутрішньо. Чітко.
5. Розмова
Вона не питала “як ти” — і не чула відповідей.
Вона просто стояла.
І пам’ять почала розкручуватись.
- Голос батька.
- Смак яблука.
- Коліна в зеленці.
- Руки, що збирали каштани.
- Сльози. Перші. Справжні.
- Пісня, яку вона вигадала для дерева.
6. Знову 5
І в якийсь момент —
вона відчула, як тіло стало меншим
легшим
м’яким
мов тіло дитини, яка нічого не боїться.
7. Слова
— Я знала, що ти не забудеш мене, — сказала вона вголос.
І каштан… ніби зітхнув.
8. Вийшла з двору
Вона йшла неквапом.
Люди на вулиці оберталися.
Хтось подумав: “Яка свіжа…”
Хтось: “Я бачив її десь — давно…”
Але вона знала: вона повернула той момент, що залишився недожитим.
І це змінило все.
9. Коли дерево говорить
Інші теж почали згадувати свої дерева.
Хтось ішов до липи, хтось — до вишні.
І з кожною розмовою
місто повертало собі те, що давно загубило.
10. Не магія. Ритм
Це не було дивом.
Це було — ритмом пам’яті,
що нарешті знову збігся з пульсом життя.
