Коли Ілля Боровик ступив на злітну платформу в степах Казахстану, люди зустріли його оплесками. Але незабаром — вже з острахом.

Понеділок, 7 ранку.
Професорка археогенетики Оксана Галаган, 80 років, прокинулася раніше звичного. Вікно було відкрите — м’яке дихання ранкового повітря підморозило шкіру щік. Вона підвелася, потягнулася — і раптом зупинилася, прислухавшись.
У грудях — не її гарне, терпке дихання, а швидке, злегка поверхневе. Серце калатало сильніше, ніж зазвичай.

Початок

У старому букіністичному магазині, де запах пилу злився з ароматом свіжозмеленої кави, я знайшов її — книгу без назви. Вона лежала високо, на верхній полиці, до якої можна було дістатися лише по риплячих дерев’яних сходах, що скрипіли під моїми кроками, ніби попереджали про небезпеку.

Вода не питає.
Вона просто є.
Тече.
Зливається.
Вбирає.

Стоїть.
Тримає тепло.
Ніхто не дивиться.

Сів.
Без плану.
Плечі впали.

Я малюю тіні.
Щоранку.
На старій стіні біля ліжка — обводжу ті, що залишились від вечірнього світла.

Олівцем.
Ледь торкаючись.

Сплю під стіною. Як завжди.

На стелі — павутина. На стіні — тіні. Я знаю їх. Вони знають мене.

Коли моргаю — змінюється їх кількість. Колись було троє. Тепер двоє.

Зупинився на ніч поблизу гори Богит. Безлюдно. Восени тут порожньо.

Палатку поставив між двома валунами, схожими на обпливлі черепахи. Навігатор показував, що я майже на осі старого святилища. Там далі, в лісі, залишки валів, виритих, мабуть, ще до нашої ери. Але мені вистачило вигляду на гору. Камінь, мох, тиша.

Оповідання з циклу “Проєкт 20”

Марті було шістдесят два. Коли вона дивилася в дзеркало, то бачила не себе, а результат: зморшки, що несли на собі рік за роком; тьмяні очі; плечі, які ніби тримали вантаж усього її життя.