У давньому місті, де всі вікна завжди були відчинені, а вулиці мали імена не лише для людей, але й для думок, жив один, хто колись був у центрі кола. Його слухали, шукали, питали. Та одного дня він прокинувся — і більше не впізнав себе.

Він не полював і не будував, не вигукував істини й не водив за собою. У його руках була лише порожня сумка та очі, що бачили глибше за форму.

Його називали диваком, бо він збирав не речі, а сліди. Там, де інші бачили лише втоптану землю, він бачив крок нерішучості. У зім’ятому листку — чиюсь раптову зупинку. У уламку речення — чиюсь історію, зламану посередині.

Був собі Мандрівник, який не мав мапи, не питав дорогу, не шукав знаків. Люди, яких він зустрічав у містах, селах і на роздоріжжях, дивувались:

— Як ти подорожуєш, не знаючи, куди йдеш?

Він лише злегка усміхався і відповідав:

— Я йду не туди, де є шлях. Я йду — і шлях з’являється.

У краю, де люди народжувались уже з картами світу в руках, де все було назване і зважене, з’явилась дитина, яка чомусь не мала жодної мапи. Вона дивилась на річку — і не знала, що це “річка”. Вона торкалась вогню — і не чула застережень про біль. Вона бачили інших — і не знала, ким вони мають бути.

У далекому місті, де спогади зберігали у кришталевих банках і ставили на полиці, жив чоловік, у якого ці банки весь час тріскалися. Те, що інші пам’ятали — обличчя, обіцянки, образи — йому вислизало, як вода крізь пальці.

Його вважали дивним. Люди ображались, що він не пам’ятає їхніх днів народження чи важливих слів. Він тільки знизував плечима й тихо жив далі — немов сам серед безіменного лісу.

У серці старої обсерваторії, яка давно вже не ловила зорі, жив чоловік, про якого казали: він не рухається в часі — час рухається в ньому.

Щоранку він відчиняв вікно, сідав у дерев’яне крісло і дивився. Ніби спостерігав не за світом, а за самою тканиною часу. Його не турбувало, коли цвіте вишня, чи скільки років йому залишилося. Його цікавило, як мить стає іншою миттю. Як тиша зранку не така, як тиша ввечері. Як сонце кожного разу інакше торкає каміння.

Коли любов триває навіть після зникнення об’єкта.

Одного разу стара жінка, яка жила на краю села, втратила все. Її дім згорів, діти виросли й пішли далеко, а її руки вже не тримали голки, якою вона колись шила світи з клаптиків тканини.

Той, хто бачить себе не осереддям — а ниткою серед інших.

У далекому місті, збудованому на колі, жив чоловік, якого ніхто не помічав. Не тому, що він ховався, і не тому, що був тихим — просто він не був центром нічийого світу. У нього не було титулів, він не очолював зборів, не був героєм чи пророком. Він був, як повітря між словами: невидимий, але незамінний.

Пам’ять як форма спасіння.

Кажуть, був мандрівник, що все життя йшов уперед. Його ноги знали пісок пустель, каміння гір і м’якість лісових килимів. У кожному новому місці він шукав щось — не знаючи, що саме. Люди називали його шукачем. Але сам він не мав імені.

Коли присутність — достатня.

У гірському селі, загубленому між снігами, жила стара жінка, яку всі кликали Бабунею. Вона не говорила з людьми — не тому, що не хотіла, а тому що забула мову. Та попри це, до неї приходили з усіх околиць: з пораненими руками, з очима, повними втоми, з серцями, що ламалися без звуку.