Бо кожен несе в собі те, чого боїться в інших.

Колись серед рівнин і лісів жив мандрівник, що шукав мудрості. Він питав у зірок, у вітру, у старців на вершинах гір, але відповіді завжди здавались неповними. І тоді один з них сказав:

Він творить світ, але не довіряє його свободі.

У далекому місті, схованому між хмарами та корінням гір, жив майстер, чия уява була сильнішою за час. Він творив істоти з глини, вогню, слів, форм і світла. Його творіння співали, думали, питали. І кожне мало у собі щось від нього — і щось більше за нього.

Голос істини, що ще не знайшов слухача.

Давно, ще до часу й імен, з’явився серед людей той, хто бачив далеко. Його очі були як ніч перед бурею — тихі, але напружені. Його голос говорив про те, що ще не сталося, і руки жестами малювали те, чого ще не було.

Бо запит — це акт віри, а не нестача знання.

Був мандрівник, що не ніс нічого за плечима — лише запитання. Не мав карти, не мав мети. Він заходив у села й храми, на ринки й у тіні руїн, і всюди питав:
— Чому небо мовчить, коли ми плачемо?
— Чому дерево не ховається від блискавки?
— Чому в очах дитини глибша мудрість, ніж у старця?

Той, чия сила зцілення виросла із власної рани.

У місті, де кожна людина носила маску — не задля приховування, а задля захисту — жив чоловік, чия маска була тріснута. Не з необережності. Просто колись його поранили так глибоко, що жодна маска вже не прилягала щільно.

Той, хто йде, навіть не знаючи навіщо — бо рух дає смисл.

Колись давно, у країні, де небо завжди було трохи сірішим за спогади, жив чоловік. Він мав дім, мав ім’я, мав навіть улюблену чашку — але всередині щось лишалося голодним. Не стільки боліло, скільки шепотіло: “Йди”.