У кожного — свої.

Одні — як коріння: грубі, теплі, терплячі.
Інші — як вітер: легкі, майже невловимі.
Деякі — ховаються в кишенях.
Деякі — завжди відкриті.

Це буває нечасто.
Але ти знаєш це відчуття.

Тиша, що не давить — а тримає.
Не лякає — а підхоплює.

Дивитися — не означає бачити.
Бачити — не означає зустрічатися.
Зустрічатися — не означає втручатися.

Але все починається з погляду.

Історія-звертання — спокійна практика і тихе дзеркало.

Намір — це не просто “чого я хочу”.
Це якість твоєї присутності,
яка стоїть за словами, діями, мовчанням.

Ми часто перевіряємо руки.
І рідко — наміри.

Іноді людині не треба слів.
Не треба порад, рішень чи дій.

Іноді їй достатньо погляду —
який бачить не те, що з нею зараз,
а те, ким вона може бути.

Ти входиш до кімнати.

Тобі нічого не кажуть.

Але шкіра вже знає,
чи тут тепло — не в градусах,
а в намірах.

Очі не просто дивляться.
Вони зчитують.

Перед тим, як слово сказане —
погляд уже все сказав.