Під містом Кривоград-Нео, на глибині 800 метрів, розташована Зона Х-2.
Колишній біомедичний комплекс, створений для розробки «нейропластичних систем адаптивного існування» — простіше кажучи, середовища, яке змінюється разом із мешканцем. Але щось пішло не так.
Мене звати Рейн. Я — один із перших. Або останній.
У Зону Х-1 не заходять люди. Бо вони — вже там.
Місто Геліос виростали, а не будували.
Кожен будинок — це організм. Створений з клітинного гелю, вирощений із закладеного коду. Жодного бетону, жодної сталі — лише жива структура, запрограмована рости, адаптуватися, і, якщо треба, помирати.
Усе почалося випадково.
Як і всі справжні речі.
Хтось прийшов на галявину.
Поставив свічку.
Сів.
І просто сидів.
Це місце не позначено чимось особливим.
Просто трава, кілька дерев,
і тінь, яка завжди трохи довша,
ніж має бути.
Вона прийшла туди не заради дерева.
Просто — пішла в парк, бо душа шукала дихання.
Там, де стежка повертала до озера,
вона побачила його.
За вікнами був лютий.
Місто тріщало від холоду.
Але всередині —
інакше.
Ніч прийшла без шуму.
Просто зник день —
і з’явився простір.
Місто ще спало.
Ранок тільки торкався даху.
Ліхтарі догорали повільно, як спогади.
І вона йшла.
